Віталій ФЕДОРИШИН
Федоришин Віталій Васильович народився 22 листопада 1973 року у селі Голосків. Зростав у праці та повазі до рідної землі — у середовищі, де людська гідність вимірюється не словами, а вчинками.
У 1990 році Віталій Васильович закінчив школу. У період 1991–1993 років проходив строкову військову службу в армії. Цей етап загартував характер: відповідальність, дисципліну та внутрішню зібраність — риси, які згодом проявлялися в його щоденному житті й ставленні до людей.
У 1994 році закінчив Голосківське професійно-технічне училище, здобувши професію радіомеханіка 3-го розряду. Відтоді праця стала його природною мовою — точною, практичною, результативною. Працював на заводі «Темп» у місті Хмельницький, згодом — на підприємстві «Маяк» електриком. З 2008 по 2022 рік працював оператором АЗС, а у 2022–2024 роках — в агрофірмі «Обрій» електриком.
Це велика втрата для Голоскова: у селі майже немає двору, де Віталій не залишив би слід своєї допомоги — ремонтом, добрим словом, майстерністю.
Його знали як працьовитого, спокійного і дуже компетентного чоловіка, який міг полагодити практично будь-яку техніку. Віталій Васильович мав особливий талант — дати друге життя речам, які інші вже вважали зламаними. У цій майстерності була не лише технічна вправність, а й характер: терпіння, точність, уважність до деталей, уміння доводити справу до кінця.
Окремою сторінкою його життя стала праця електриком в Єрусалимі. Він побував у святих місцях, торкався Благодатного вогню, піднімався на Синай. Цей досвід він не тримав “для себе” — він привозив додому не лише подарунки, а й тиху мудрість і світло, якими ділився з дітьми та родиною. Для близьких це було не екзотикою, а доказом його внутрішньої глибини: він умів бачити сенси, вчитись і передавати важливе далі.
Для своєї сім’ї Віталій Васильович був надійною опорою. У нього залишилися дружина — Надія Дмитрівна, донька — Алла, син — Віталій, мама — Галина Дмитрівна.
У родинному колі він був тим, хто тримає лад, бере відповідальність і підтримує спокоєм — навіть тоді, коли зовні складно.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Віталій Васильович став до захисту України. 24 липня 2024 року він зник безвісти під час виконання завдання із захисту Батьківщини в районі населеного пункта Новоселівка Перша, Донецької області. Упродовж 17 місяців родина жила між очікуванням і пошуком, між надією та щоденною тривогою. Вони чекали звістки й трималися за кожен шанс почути підтвердження, що він живий.
18 грудня у родину прийшла страшна звістка — збіг ДНК, яка змінила реальність і обірвала надії, що він міг вижити й перебувати в полоні. Та навіть у цьому болі є те, що не руйнується війною: любов і пам’ять. На Різдво він повертається додому — як присутність у серці, як світло, яке вже неможливо загасити.
Вічна пам’ять Віталію Васильовичу.
Його життя — це гідність, праця, турбота і внутрішня сила, що залишаються з родиною та громадою назавжди.
